Від Кадетської до Богдана Хмельницького:

прогулянка давньою вулицею столиці

Традиційно в останню неділю травня ми відзначаємо День Києва. Але цьогоріч гучних святкувань 29 травня не відбудеться. Київ сьогодні став тихим, розсудливим, мовчазним.

Сьогодні, коли повномасштабна війна, розв’язана росією проти України, відійшла від столиці на схід, де наші Збройні сили виборюють мир для України, люди потроху почали повертатися до Києва. Як ніколи, ми гостро відчуваємо потребу поспілкуватися з друзями, відвідати театри, музеї чи просто прогулятися затишними вулицями рідного міста. Київ сьогодні став спокійнішим, розсудливішим, мовчазним. І поки влада міста закликає нас дотримуватися заходів безпеки у воєнний час, ми пропонуємо віртуально пройтися однією з головних магістралей центру Києва – вулицею театрів, музеїв, найдавніших навчальних закладів – вулицею Богдана Хмельницького.

Вул. Фундуклеївська. Кінець 70-х – початок 80-х рр. ХІХ ст.

Її історія почалася в тридцятих роках ХІХ століття, коли, згідно з новим генеральним планом Києва 1833 року, затвердженим царем Миколою I, передбачалося об'єднання Верхнього міста, Печерська та Подолу в єдине міське утворення.

За 180-літню історію сучасна вулиця Богдана Хмельницького, яка, згідно з генеральним планом, була віднесена до першого розряду, неодноразово змінювала назву. Спочатку називалася Кадетською, адже тут передбачалося будівництво кадетського корпусу, з 1869 року вулиця стала Фундуклеївською на честь Івана Фундуклея (1804–1880) – відомого київського губернатора, державного та громадського діяча, покровителя науки та освіти, мецената, краєзнавця.

Вул. Фундуклеївська. Початок ХХ ст.

З березня 1919 року мала назву вулиця Леніна. Під час тимчасової німецької окупації міста у 1942–1943 роках – Театрштрасе. Сучасну назву – Богдана Хмельницького – вулиця отримала з 1993 року.

Перетинаючи Володимирську, вулиця Богдана Хмельницького пролягає від Хрещатика до вулиці Олеся Гончара. У 70–80-х роках ХІХ ст. вона мала одно- та двоповерхову забудову, а наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. на вулиці почали зводити багатоповерхові будівлі, пішов електричний трамвай за маршрутом «Хрещатик – Вокзальна». Досить широка та простора, одна з найстаріших центральних вулиць міста, від початку свого заснування славилася значною кількістю культурних і навчальних закладів, театрів, тому й стала справжнім культурно-освітнім та науковим осередком Києва.

Найстарішою будівлею вулиці є колишній Анатомічний театр медичного факультету Університету Святого Володимира. Будівля була зведена у 1853 році за проектом Олександра Беретті.

Анатомічний театр Університету Святого Володимира. ХІХ ст.

Анатомічний театр Університету Святого Володимира. Секційний зал. 1915 р.

Територію Анатомічного театру оточував кам’яний паркан, позаду корпусу був розбитий сад та розташовані невеликі будиночки для служителів. Але, починаючи з ХХ ст., через щільну забудову Києва територію колишнього Анатомічного театру урізали – знесли паркан, флігелі та допоміжні будівлі, а також прибрали сад. На сьогодні зберігся лише головний корпус Анатомічного театру. Там, за ініціативи групи вчених на чолі з Олександром Грандо (1919–2004), було створено Музей історії медицини, який офіційно відкрили в 1982 році.

Ще однією історичною будівлею, що зберіглася до сьогодні (Богдана Хмельницького, 11), є Колегія Павла Ґалаґана, заснована 1871 року Григорієм Павловичем Ґалаґаном (1819–1888) на знак пам'яті його сина Павла, померлого в юному віці.

Колегія Павла Ґалаґана. Початок ХХ ст.

Колегія була закритим навчальним закладом, куди вступали юнаки та вчилися там чотири роки. Класи були невеликими, програма закладу була складена з ухилом на гуманітарні науки. Досить багатою на той час була бібліотека закладу. Колегія перебувала під постійним патронатом Університету Святого Володимира. Директорами й учителями Колегії були члени Старої Громади й визначні українські діячі – І. Нечипоренко, П. Житецький, В. Науменко, Є. Трегубов, З. Архимович та ін.; з неї вийшло багато наукових і громадських діячів – А. Кримський, О. Малиновський, М. Максимейко, М. Чубинський, А. Лівицький, П. Филипович та ін. Тут діяла церква Святих апостолів Петра і Павла (1886 року в ній вінчався Іван Франко з Ольгою Хоружинською). Функціонували лікарня, їдальня, спортивний зал. Після закриття Колегії в її будинку в 1917–1918 роках розміщувалося Генеральне секретарство військових справ на чолі з Головним отаманом військ УНР Симоном Петлюрою; у 1919–1920 роках – одне зі сховищ Всенародної бібліотеки України (нині Національна бібліотека України імені В. І. Вернадського); з 1923 року – Трудова школа ім. І. Франка, дитячий будинок, курси іноземних мов, середня українська школа ім. І. Франка; у 1977–1982 роках – Будинок учителя. Від 1986 року тут діє Державний музей літератури України (1999 року він отримав статус Національного).

Крім того, Колегії належав будинок № 7, де свого часу проживав Григорій Ґалаґан з родиною. Нині на цьому місці споруджено Музейно-виставковий центр Музею історії міста Києва.

Музейно-виставковий центр Музею історії міста Києва. Сучасна споруда

У 1860 році в Києві в будинку по вул. Богдана Хмельницького, 6 було відкрито першу жіночу гімназію – Фундуклеївську. Ініціатором та головним організатором її створення був колишній київський губернатор, відомий меценат Іван Фундуклей, який не лише пожертвував на користь Гімназії власну садибу, а й виділив із власних статків щорічні кошти на її утримання. На подяку за пожертву іменем мецената була названа як сама Гімназія, так і вулиця, на якій вона розташовувалася – Фундуклеївська.

Фундуклеївська жіноча гімназія. Початок ХХ ст.

Заняття проходили спочатку у двоповерховому флігелі. А у зв’язку з постійним зростанням кількості учениць 1875 року за проектом архітектора Олександра Беретті зроблено прибудову у дворі гімназійної садиби, у 1876–1877 роках архітектор Олександр Шіле розширив класні приміщення. Структура плану споруди складалася поступово, унаслідок добудов і перебудов. До первісних будинків з вузькими, довгими коридорами, які виходили безпосередньо на вул. Фундуклеївську, за проектами архітекторів О. Беретті та О. Шіле з двору добудовано ряд поєднаних зі старими будинками приміщень, прибудовано флігель на вул. Пушкінській. У 1892 році під керівництвом архітектора Гімназії Костянтина Тарасова споруджено добудову з вестибюлем, яка об’єднала в один об’єм уже розширені корпуси. До вестибюля вели три великі аркові отвори на фасаді. Створено було й актову залу. Реконструкцію провела будівельна контора Льва Гінзбурга.

До навчання приймалися дівчатка у віці від 9 до 13 років. Повний курс становив шість років. Для неписьменних дівчат було відкрито підготовчий клас. У Гімназії викладали Закон Божий, російську словесність, історію, географію, природознавство, арифметику, французьку, німецьку та польську мови, малювання, рукоділля, музику, співи й танці. Спочатку тут навчалося 40 дівчат, до кінця першого навчального року було вже 75 вихованок, а 1866 року – 525 учениць. Викладали професори Київського університету, відомі київські науковці й митці – Микола Василенко (історія), Володимир Науменко (словесність), Олександр Кошиць (музика і спів), Іван Стешенко (словесність), Назарій Фаворов (Закон Божий) та ін.

Навчання у Фундуклеївській гімназії було платним. Річна плата сягала 25 карбованців на рік. Завдяки заможним підприємцям, які були почесними опікунами Гімназії, дівчата з незаможних родин мали можливість навчатися безкоштовно. Серед почесних опікунів були такі відомі особистості, як Лазар Бродський, Мойсей Гальперін, Лев Гінзбург, Михайло Дегтерьов, Давид Марголін, Микола Терещенко.

Гімназія проіснувала до встановлення в Києві радянської влади. У 1920-х роках у будинку Гімназії містився Сільськогосподарський музей (1924–1925), потім Трудова школа №54 (1928–1930), Інститут зовнішніх відносин, Перша хімічна профшкола, курси стенографії, бухгалтерії та машинопису. Під час Другої світової війни будинок був зруйнований сильною пожежею, після якої від споруди залишилися тільки стіни, здебільшого деформовані. У 1948–1950 роках на місці зруйнованої будівлі Гімназії з використанням вцілілих фрагментів конструкцій старої споруди було зведено новий будинок з надбудовою двох поверхів та прибудовою чотириповерхового об'єму з боку вулиці Пушкінської. Зараз тут за адресою вул. Б. Хмельницького, 6 розташований головний офіс компанії «Нафтогаз України».

Офіс компанії «Нафтогаз України». Сучасна споруда

Ще одна приватна жіноча гімназія, Олександри Титаренко, розташовувалася в будинку № 10. Історія самої садиби простежується із середини ХІХ ст. і пов’язана з іменем домовласника – українського архітектора італійського походження Людвіка Станзані (1793–1872). Приблизно в 1840-х роках він збудував у садибі двоповерховий будинок. Згідно із заповітом власника, 1872 року садибу й майно було продано поміщику Чернігівської губернії, відомому меценату й колекціонеру Василю Tарновcькому. У 1879–1899 роках ділянка належала родині інженера-технолога В. Коссовського, який здійснював тут будівництво за власними проектами. У Коссовських садибу придбало Київське літературно-артистичне товариство (КЛAT), на замовлення якого 1900 року проект будинку виконав архітектор Володимир Ніколаєв, але роботи не було проведено.

Будівництво здійснив новий власник – Фрідріх Міхельсон – за проектом архітектора Едуарда Брадтмана. Після спорудження будинок вважався одним з найбільших у Києві. Крім квартир, тут містилися ресторан, аптека, магазини, Правління шляхів сполучення округу, Клуб автомобілістів, Товариство мистецтва та літератури з театральним училищем при ньому, фортепіанна фабрика, склад тютюнових виробів, технічне товариство «Трикутник», яке представляло в Києві Товариство Російсько-Американської гумової мануфактури «Трикутник». На другому та третьому поверхах з 1910 року розміщувалася приватна жіноча гімназія Олександри Титаренко. У ній у 1910–1914 роках навчалася майбутня зірка МХАТу Алла Тарасова (1898–1973). У 1920-х роках у будинку містилися Управління внутрішніх водних шляхів Дніпровського басейну, Верхньодніпровський комітет рятування на водах. У радянський період фасад зазнав змін, зникли балкони, причому дверні отвори на фасаді так і залишилися. Тепер це житлово-офісний будинок.

Житлово-офісний будинок, де з 1910 р. розміщувалася приватна жіноча гімназія Олександри Титаренко

У 1910-х роках з метою розширення Державної жіночої гімназії Святої Ольги, яка була заснована ще 1870 року і спочатку містилася в колишньому флігелі Першої чоловічої гімназії за адресою вулиця Терещенківська, 2 (зараз Терещенківська, 4), на вул. Фундуклеївській почалося спорудження нового великого корпусу за проектом архітектора Павла Альошина в стилі неокласицизму. Проте хаос післяреволюційного часу і громадянська війна перешкодили завершенню будівництва. Недобудоване приміщення Гімназії простояло до кінця 1920-х років. Пізніше будівлю добудували й вона ввійшла в комплекс споруд Всеукраїнської академії наук (тепер вулиця Богдана Хмельницького, 15 та Володимирська, 55). З 1966 року тут розташований Національний науково-природничий музей НАН України (ННПМ) – один з найбільших науково-природничих музеїв світу і найбільший природничий музей України.

Національний науково-природничий музей НАН України (ННПМ)

На початку ХХ ст. у забудові вулиці почали домінувати прибуткові будинки, у яких поряд із житлом розміщувалися заклади культури. До таких належить будівля по вул. Фундуклеївській, 51-а. Історія садиби відома з 1871 року, коли вона належала священнику Києво-Софійського кафедрального собору Ф. Зданевичу. Первісну забудову складав невеликий дерев'яний будинок посередині ділянки. У 1899 році садиба належала графу Колонно-Чосновському, у 1901 році її власницею значилася Г. Міхельсон, тоді ж відбулася подальша забудова садиби. Зважаючи на коридорне планування, будинок № 51-а призначався для закладу або установи. У 1906–1914 роках у будинку розміщувалися Вищі жіночі курси, засновані 1878 року Аделаїдою Володимирівною Жекуліною (1866–1950) – київським педагогом, громадською діячкою. Спочатку курси не мали власного приміщення, тому розташовувалися в різних приватних будинках. Вища освіта, яку давали жінкам, прирівнювалася до університетської. Викладачами були переважно професори Університету та Київської духовної академії. Після переїзду ВЖК до спеціально зведеного для них будинку по вул. Маловолодимирській, 55 (нині – вул. Олеся Гончара) у будівлі по Фундуклеївській, 51-а розмістився Київський Фребелівський інститут (названий за прізвищем німецького педагога, теоретика та практика дошкільного виховання Фрідріха Фребеля) – вищий жіночий педагогічний заклад у Києві для підготовки виховательок дітей дошкільного віку, що діяв з 1907 по 1920 роки.

З 1959 року в будинку містилася редакція Української радянської енциклопедії, а нині – Державна наукова установа «Енциклопедичне видавництво», Пошуково-видавниче агентство «Книга Пам'яті України», інші установи та організації.

Будинок, де у1906–1914 рр. розміщувалися Вищі жіночі курси, від 1907 до 1920 року – київський Фребелівський інститут

Остання третина ХІХ ст. стала справжнім розквітом тодішньої Фундуклеївської вулиці. Окрім згаданих освітніх установ, тут у 1868 році було зведено будівлю першого театру – французький комерсант Огюст Бергоньє збудував двоповерховий будинок на розі Фундуклеївської і нинішньої Пушкінської (Богдана Хмельницького, 5/15) за проектом Володимира Ніколаєва, відкривши на першому поверсі театр, а на другому – готель. . ©

Театр Бергоньє. 1868 р.

Саме тут відбувся перший виступ української професійної трупи корифеїв Марка Кропивницького. Протягом століть будинок багато разів орендували різні театри, а сам він зазнав удосконалення. З 1924 року тут працює Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки (з кінця лютого 2022 року – Національний академічний драматичний театр ім. Лесі Українки).

У 1867 році на Театральній площі було зведено Київський міський оперний театр за проектом архітектора Івана Штрома (офіційна адреса – вул. Володимирська, 50). У лютому 1896 року пожежа повністю знищила будівлю Театру, після чого було оголошено конкурс на проект нової будівлі. Цей конкурс виграв проект російського архітектора Віктора Шретера. Урочисте відкриття та освячення нової будівлі Театру відбулося 1901 року.

Міський театр. Початок ХХ ст.

У 1919 році його перейменовано на Державний оперний театр ім. Карла Лібкнехта. Більш пізнішу назву – Київський державний академічний український оперний театр – він отримав через те, що вистави тут проходили виключно українською мовою. У 1934 році після отримання Києвом статусу столиці Української республіки театр перейменовують на Академічний театр опери та балету УРСР. Національним академічним театром опери та балету України ім. Т. Г. Шевченка він став у роки незалежності. Цей Театр вважається одним з кращих в Україні як за якістю драматургії вистав, так і за рівнем майстерності артистів.

Тут же, на Театральній площі, на розі вулиць Володимирської та Фундуклеївської містився готель Франсуа, названий так купцем Францем Голомбеком, який і придбав цю споруду в 1898 році.

Готель Франсуа. 1898 р.

Раніше тут розміщувався заїжджий двір під назвою «Метрополь», власником якого був генерал Воронін. Голомбек оцінив привабливість місця і продовжив готельну справа. Було добудовано ще два поверхи, облаштовано кімнати. Готель почав працювати 1 листопада 1900 року і приносив власнику значний прибуток. Саме тут під дахом готелю Франсуа в 1919 році розмістився театр «Арлекін». Його творцями виступили на той момент ще нікому не відомі діячі культури – Олексій Кіплер, пізніше відомий сценарист, Сергій Юткевич та Григорій Козинцев, майбутні режисери театру й кіно, Ілля Еренбург, згодом відомий прозаїк, поет, публіцист. Театр був популярним і серед жителів міста, і серед туристів, радуючи глядачів своїми сміливими новаторськими постановками. У радянські часи готель змінив назву на «Театральний» і в ньому було відкрито однойменний ресторан (тодішня адреса вул. Леніна, 17). Він мав вишуканий інтер`єр та пригощав відвідувачів стравами української кухні.

Наприкінці 1980-х років будинок почали реставрувати. Проте під час проведення робіт він був зруйнований і вже не підлягав відбудові. Після тривалого будівництва на цьому місці постав бізнес-центр «Леонардо».

Бізнес-центр «Леонардо». Сучасна споруда

Радянська доба привнесла свої зміни і у вигляд вулиці – у 1930-х роках у Київ із Харкова було перенесено столицю УРСР і місто наповнилося відповідними статусу монументальними будівлями. На колишній вулиці Леніна – це ЦУМ та будинок письменників «Роліт» (скорочено від «Робітник літератури»).

ЦУМ. Середина ХХ ст.

Будинок «Роліт». Середина ХХ ст.

Обидві споруди якісно вирізнялися на тлі прибуткових будинків малої поверховості.

За роки незалежності вулиця отримала свою сучасну назву – Богдана Хмельницького. Цей період позначений активною реставрацією будинків ХІХ ст., які, на щастя, ще збереглися. Водночас вулиця поступово набуває бізнесово-ділових рис, з’являються офісні споруди: окрім бізнес-центру «Леонардо» на Театральній площі навпроти Оперного театру виріс будинок «Київпроекту» (вул. Богдана Хмельницького, 16–22), іноземні посольства та дипломатичні представництва. Сьогодні вони вже потроху починають відновлювати свою роботу. А театри та музеї, які тимчасово згорнули свою роботу у воєнний час, з нетерпінням чекають на своїх відвідувачів у мирному, квітучому Києві.

Будинок «Київпроекту». Сучасна споруда

Джерела та література

Вулиці Києва. Довідник. Київ, 1975, с. 93–94.

Друг, О. М. (2013). Вулицями старого Києва. Львів, с. 155–160.

Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання: у 28 т. Київ. Кн. 1. Ч. 1. А–Л. Київ, 1999.

Кобченко, К. А. (2002). Вищі жіночі курси в Києві. Пам'ять століть, № 1 (34), с. 60–67.

Оксана Стець
старший науковий співробітник
науково-досліду відділу виставкової роботи
Музею історії Десятинної церкви