|
Шановний наш віртуальний «мандрівнику», сьогодні ми почнемо нашу подорож-екскурсію дещо незвично. Обираючи наші «маршрути», ми завжди замислюємося, як пройти вулицями нашого давнього міста, щоб показати Вам неповторність нашої столиці і де знайти докази більш ніж тисячолітньої історії, що головне і чим Вас зацікавити та, найголовніше, як стати «співбесідником» нашого міста і «заговорити» з ним, злитися з його ландшафтом, будівлями та його асфальтованими «судинами». Якщо Ви – постійний читач нашої рубрики, то Ви, а ми в цьому впевнені, – любитель історії і подорожей, Ви віддасте перевагу турпоходу й екскурсії, ніж перебуванню в будь-якому клубі, а Ваша уява здатна «оживити» застиглі миті історії. Тож «поговорімо» знову з нашим Містом. Осінь, рік 1799, Єлисаветград. У сім'ї промислового торговця, купця першої гільдії, власника декількох заводів і тисяч десятин землі, «величезної повноти людини, добряка і хлібосола» Івана Юрійовича Фундуклея народився хлопчик,
якого доля на 13 років не лише пов'язала з нашим містом і його історією, але і зробила його самого частиною цієї історії. Ми з Вами починаємо нове знайомство з черговою сторінкою життя нашої столиці і знову здійснимо «подорож» по нашому місту, по його вулицях, площах і скверах. Познайомимося із співгромадянами, а у своїх фотографіях Ви залишите пам'ять і враження ще про одну унікальну частину міста – вулиці, що носить зараз ім'я Богдана Хмельницького.
Отже, в «дорогу»! На нас чекають більше півтори тисяч метрів чудових вражень від вулиці, квартали якої красою і вишуканою архітектурою не поступалися кращим кварталам провідних столиць Європи. Утім, перш, ніж ми почнемо розповідь про саму вулицю, її будинки й жителів, хотілося б трохи розповісти про Людину-історію, про того, хто, за словами М. Сементовського, «не вимагає жодного собі пам'ятника», бо «сам спорудив для себе пам'ятник». Мова піде, перепрошуємо за пафос, про батька нашого міста, «про самотню і досить нудну, про багача і добру покірливу», за словами М. Лєскова, людину – про Івана Івановича Фундуклея.
За 28 років державної служби майбутній Київський цивільний губернатор пройшов шлях від помічника канцеляриста в поштовому департаменті до віце-губернатора Волинської губернії. Дароване в 1837 році І. І. Фундуклею дворянське звання дозволило йому 1839 року обійняти пост київського цивільного губернатора й отримати чин статського радника. Іван Іванович володів унікальною здібністю – робити добро, за 13 років своєї невпинної праці з розвитку і благоустрою нашого міста залишив про себе добру пам'ять. Як було вже сказано, народився Іван Фундуклей 1799 року в місті Єлисаветграді (нині – Кропивницький) у сім'ї купця першої гільдії Івана Юрійовича Фундуклея, грека за походженням, людини, девіз якої «Не має забуватися, чим людина народжена і чим була», став і нашому героєві, і його дружині Анні дороговказом. Юнак, здобувши домашню освіту, починає в 1811 році своє самостійне життя з посади помічника канцеляриста в поштовому департаменті. У 1831 році, закінчивши службу в канцелярії Кабінету міністрів у Санкт-Петербурзі, Фундуклей переїхав до Одеси, де й продовжив службу в канцелярії Новоросійського і Бессарабського генерал-губернатора графа Михайла Воронцова чиновником з особливих доручень. Переживши кончину батька – Івана Юрійовича Фундуклея – і отримавши дуже пристойний спадок, Іван Іванович продовжив службу, а освіта, наполегливість та здібності забезпечили йому швидке кар'єрне зростання. Уже перебуваючи в Одесі, І. І. Фундуклей придбав маєток з метою будівництва виноробного підвалу. Згодом він став власником цукрового заводу біля Чигирина, викупивши частину маєтку в Гурзуфі, яка раніше належала графу М. Воронцову, почав будівництво виноробного заводу.
У 1837 році Івану Івановичу Фундуклею було даровано дворянське звання і герб, а вже наступного року він обіймає посаду віце-губернатора Волинської губернії.
За особливі заслуги й високі організаторські здібності 12 квітня 1839 року імператорським указом Івана Івановича призначають київським цивільним губернатором з одночасним присвоєнням йому звання статського радника. Це про нього під час призначення Микола І сказав: «Цьому вже точно грошей не потрібно – своїх дівати нікуди». Але ці слова – радше данина моральним якостям Івана Івановича Фундуклея. Розповідати про заслуги губернатора Фундуклея і про його біографію ми з Вами, наш читачу, не будемо, а просто перерахуємо те, що було зроблене цією великою і скромною людиною. Отже: - Одеса – будівництво виноробного підвалу; - будівництво цукрового заводу біля м. Чигирина; - Гурзуф – участь у будівництві виноробного заводу;
- фінансування наукових досліджень і розвиток освіти; - проведення реорганізації митної служби; - внесення величезних власних сум і залучення заможних громадян до участі в розвитку Києва; - виділення власних заощаджень для облаштування бруківки на Андріївському узвозі та ремонту губернаторського будинку;
- фінансування будівництва першого фонтану в центрі міста на Театральній площі (нині – Європейська);
- організація притулку й надання фінансової допомоги постраждалим від повені 1845 року. Як писали сучасники: «Він багато робив добра, багато допомагав бідним, але якось так, що це було непомітно»; - видання за власні кошти матеріалів про історію Києва «Обозрение Киева в отношении к древностям,
- «Обозрение могил, валов и городищ Киевской губернии»
- «Статистическое описание Киевской губернии».
Згадку про діяльність губернатора в цій сфері знаходимо в матеріалах «Київського листка» від 10.09.1880 року: «Таким чином, окрім свого значення як адміністратора, високочесної людини і благодійника, І. І. Фундуклей має повне право вважатися і одним з найвидатніших наших вчених». У 1852 році завершилася кар'єра на посаді київського цивільного губернатора, з присвоєнням чину дійсного таємного радника Іван Фундуклей був призначений сенатором до Варшавського департаменту урядового Сенату. За свій науковий доробок був обраний почесним членом Університету святого Володимира, членом-кореспондентом Петербурзького археологічного і нумізматичного товариства, членом Імператорського російського географічного товариства та Одеського товариства історії і старовини, у 1874 році Іван Іванович був удостоєний вищої нагороди того часу – ордена святого апостола Андрія Первозванного. Вдячні кияни в 1869 році вулицю Кадетську на честь губернатора, ще за його життя, перейменували на Фундуклеївську (нині – вулиця Богдана Хмельницького), а з жовтня 1872 року Іван Фундуклей обраний почесним громадянином нашого міста. Перш ніж ми почнемо нашу «прогулянку», ще про одну сторінку з біографії І. І. Фундуклея хотілося б розповісти детальніше. Рік 1859… Губернатор Іван Фундуклей викупляє садибу і два будинки для облаштування й створення першої загальнодоступної жіночої гімназії.
Згодом вдячні кияни стануть називати її «Фундуклеївською». Але, окрім придбання садиби й будівель, губернатор з власних коштів виділив на щорічне утримання й ремонт гімназії 3200 рублів сріблом, а 300 рублів було ним виділено на створення гімназійної бібліотеки. У січні 1860 року призначений директором гімназії ад'юнкт-професор Університету святого Володимира Андрій Лінниченко урочисто відкрив навчальний заклад. Пізніше, виголошуючи слова вдячності Івану Івановичу, київський генерал-губернатор князь Іларіон Васильчиков
вітав його такими словами: «Не мені повторювати, яке благодіяння надали Ваша Високість своїм пожертвуванням для майбутніх поколінь жителів м. Києва; його краще всього оцінять кияни, дітям яких Ви, колишній попечитель, надали найдорожче для людства благо – освіту. Ім'я Вашої Високості не зітреться ніколи з історії Києва». Донька статського радника Анна Горенко (майбутня поетеса Анна Ахматова) і відома українська історикиня, приват-доцентка Університету святого Володимира Наталія Меньшова (Полонська-Василенко),
народні артистки Ксенія Держинська і Марія Донець-Тессейр, принцеса Сіаму Ксенія Десницька,
українська громадська діячка, педагогиня Софія Русова та оперні співачки Марія Климентова-Муромцева і Надія Забіла-Врубель
це неповний перелік видатних особистостей, які не лише закінчили «Фундукліївку», але і несли свою любов до рідної гімназії крізь усе життя. Усе життя Івана Івановича Фундуклея, без перебільшення, – це справжній урок усім нашим чиновникам. Шановний читачу, «дістанемо» ж свої фотоапарати й смартфони і рушаймо в дорогу – прямісінько в серце міста. Руйнування валів «граду Ярослава» поклало початок будівництву однієї із центральних вулиць нашого міста. Згідно з генеральним планом забудови Києва 1837 року, передбачалося знесення всіх дерев'яних будинків і будівництво кам'яних упродовж усієї вулиці, а також будівництво корпусу кадетського училища. Саме тому вулиця дістала назву Кадетська, хоча багато поколінь киян знали її і як «вулицю трьох театрів», і як «вулицю готелів», але про це дещо згодом. Підійшовши до перехрестя Хрещатика і вулиці Богдана Хмельницького, ми «зустрінемося» з будинком № 3, і знову згадаємо про академіка Володимира Ніколаєва. У 1868 році величезну ділянку з єдиним будинком придбали два французькі купці – Август (Огюст) Бергоньє і Жан-Батист Кане. Але через чотири роки вони ділянку поділили і частина землеволодіння, що містилася на нинішній вул. Пушкінській (у той час – Єлизаветинська), дісталася Бергоньє. Купець вирішив побудувати спочатку цирк, а незабаром будівлю перебудували під театр.
Другий власник – Кане – зніс старий будинок з боку Хрещатика та запропонував Володимиру Ніколаєву спроектувати величезний П-подібний цегельний будинок. Ніколаєв спроектував триповерхову будівлю в стилі пізнього класицизму з підвалом і мансардою. Частина будівлі, а саме перший поверх, власник здав в оренду під магазини, в решті приміщень, за звичаєм того часу, розмістилися недорогі «номери», або «мебльовані кімнати». Саме в цих «номерах Кане» в 80-х роках ХVIII століття жив Михайло Врубель.
Під час гастролей винаймав квартиру тут Панас Саксаганський,
зупинявся і його брат Іван Карпенко-Карий.
А в 1918 році в цьому будинку проживав Павло Скоропадський – майбутній Гетьман Української Держави.
Максим Рильський на бланку готелю «Кане» написав жартівливе послання друзям.
Але відомою в місті ця будівля була не лише завдяки готелю «Кане», але й розміщеному на першому поверсі представництву американської фірми «Зінгер».
Після Жовтневих подій 1917 року «номери Кане», представництво фірми «Зінгер» та інші торговельні заклади замінили готель і невеликі торговельні кооперативні магазини. У 30-х роках ХХ ст. кооперативні магазини були об'єднані в гастроном-універмаг, який пізніше став називатися Центральним гастрономом.
У період фашистської окупації будівля не постраждала, але готель у 40-х роках минулого століття закрили. Звичайно, ми з Вами лише почали свою «прогулянку», але пройти мимо невеликого кіоску з написом «Київська перепічка»,
від вікна якого на багато метрів розтягнулася черга за найпопулярнішою вуличною їжею нашої столиці, просто не можливо. Міняється влада, мода, переваги, але, як і 40 років тому, залишається незмінною черга за звичайною сосискою в тісті. Як і раніше, ми «поговоримо» про будинки, події і людей, певним чином з ними пов'язаних, а тому пройдемо трішки вперед і звернемо увагу на будівлю під номером 6. Про неї ми вже коротко розповіли, але нагадаємо, що тут розташовувалася перша жіноча гімназія не лише нашого міста, але і всієї імперії.
До моменту відкриття гімназії освіта міцно ввійшла в моду, і молодим дівчатам належало вивчити 14 різних дисциплін за 6 років. Події жовтня 1917-го знову, як ганчіркою зі шкільної дошки, стерли згадку про Фундуклеївську жіночу гімназію, замінивши на Трудову школу, на Інститут зовнішніх відносин, на Хімпрофшколу і багато що інше. Але, усупереч пожежі, реконструкціям, надбудовам і прибудовам, будівля й до цього часу нагадує нам про гімназію та її засновника. Об'єднавши в одній будівлі невеликий театр-цирк «Альказар», театр-готель «Ліон», драмтеатр, театр мініатюр, «Молодий театр» і «Театр Червоної Армії», театр «Березіль» та Національний академічний театр російської драми ім. Лесі Українки,
згадаємо про другого купця – француза Бергоньє і знову про архітектора В. Ніколаєва. Отже, будівля під номером 5. Після розподілу власності, Огюст Бергоньє спочатку будує невелику дерев'яну будівлю, де проходили циркові виступи, але в 1875 році В. Ніколаєв проектує кам'яну будівлю, у якій після завершення будівництва починає давати свої вистави театр-цирк «Альказар». Згодом Бергоньє будує ще одну будівлю у дворі. У ній розміщується готель «Ліон» і театр, у якому вже з 1878 року виступали трупи за участю Марка Кропивницького і Михайла Старицького,
у постановках брала участь актриса Сара Бернар,
співали Микола Фігнер і Федір Шаляпін.
Це було справжнє перехрестя мистецтв. Саме сюди, після переобладнання приміщення під драмтеатр, упродовж семи сезонів приїздтло на гастролі Московське товариство драматичних акторів під незмінним керівництвом М. М. Соловцова. Вважали за честь виступити в театрі Бергоньє багато італійських оперних співаків – Арамбуру, Гамба, Модест, Мазіні та багато інших. Унаслідок того, що М. Соловцов перейшов зі своєю групою у знову відкритий Драматичний театр, була продовжена практика запрошення невеликих пересувних театральних труп. Не дивлячись на революційні події жовтня 1917 року і проведення в цей період в приміщенні театру засідання Київської Ради робочих і селянських депутатів, відбувалися постановки «Молодого театру» і продовжував роботу «Театр мініатюр». У період з 1919-го по 1925 рік у приміщенні театру ставили постановки «Театр Червоної Армії», невеликі пересувні театри, у тому числі й «Березіль» під керівництвом Леся Курбаса.
У 1926 році була проведена часткова реконструкція будівлі театру, і жителі Києва отримали можливість насолоджуватися постановками Російського драматичного театру ім. Лесі Українки і грою, без перебільшення, великих акторів – Любові Добржанської і Михайла Болдумана, Павла Луспекасе і Кирила Лаврова. А Михайло Романов, Віктор Добровольський, Валерія Драга-Сумарокова, Ада Роговцева, Євгеній Паперний і багато інших стали кумирами киян.
Ми завжди під час наших «прогулянок» розповідаємо про людей нашого міста, які залишили на сторінках його історії видимий слід. Зробимо невелику зупинку біля будинку під номером 8. Відомий бізнесмен того часу, один із засновників готельної справи, людина, що «зробила себе самого», Григорій Гладинюк відкрив у цьому будинку один з відомих готелів. Купивши в 1883 році садибу, що раніше належала київському фотографу Ф. І. Левдику, Гладинюк за проектом В. Ніколаєва будує триповерхову будівлю, спроектовану під готель. Пройшло лише декілька років і готель Гладинюка ввійшов до розряду першокласних київських готелів. Привабливо низькі ціни (від 1 до 6 рублів), уміла робота з потенційними клієнтами, а екіпажі готелю зустрічали тих, хто приїздив, прямо на вокзалі, відмінна кухня, свіжі газети з лимонадом і знаменитими київськими солодощами дозволили далеко не ховати табличку «Вільних номерів немає». Усі плітки міста і найсвіжіші новини можна було дізнатись в готелі Гладинюка. Хоча й сьогодні найсвіжіші новини можна дізнатися саме тут, адже тепер у будівлі розташовано Українське національне інформаційне агентство.
«Люди літатимуть у космос за профспілковими путівками». Вважаємо, що ви здогадалися, кому належить цитата і хто жив в будинку під № 10. У юному віці разом з матір'ю в цьому будинку жив Сергій Павлович Корольов.
І, хоча пройшло вже понад 60 років з моменту початку освоєння космосу, і за «путівками» туди ніхто не літає, але пам'ять про нашого земляка переживе ще не одне покоління. З іменами Миколи Мурашка і Володимира Науменка, Миколи Пимоненка і Павла Житецького, І. Нечипоренка і З. Архимовича нерозривно пов'язаний і будинок під № 11.
У 1871 році, після смерті свого сина, відписавши величезні землеволодіння в Полтавській і Чернігівській губерніях, Григорій Галаган заснував колегію.
Якщо говорити про характер Галагана, то добродійність яскраво виявилася ще в молоді роки. Освіта і просвіта в усі часи були пріоритетними напрямами його добродійності: п'ятитисячний внесок на стипендії в Прилуцькій гімназії, купівля великої ділянки землі в селі Гнилиці для будівництва сільського училища, участь у створенні Київської російської публічної бібліотеки (нині – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого). Але повернемося до Колегії. Завдяки величезному фінансово-земельному внеску, на вулиці Фундуклеївській склався архітектурний ансамбль із п'яти корпусів на площі близько 1 га. Головний навчальний корпус був повністю перебудований за проектом архітектора О. Шиле, в одній з будівель проживала сім'я Галаганів. З урахуванням вимог у сфері освіти, Колегія вважалася російськомовним навчальним закладом, утім, викладачі робили акцент на вивчення предметів українознавчого курсу: мови, літератури, історії та українського права. У навчальному закладі протягом 4-х років займалися кращі гімназисти, яких відбирали викладачі з усіх гімназій. Атмосфера в Колегіумі, на відміну від інших навчальних закладів, була напрочуд доброзичливою, можна сказати, навіть родинною – студенти з викладачами не лише зустрічалися в позаурочний час, але й ходили в гості та влаштовували чаювання. 1000 випускників, 100 професорів, 5 академіків, Товариство випускників, друкований щорічник – підсумок 50-літнього існування (до 1917 року) Колегіуму Галагана. А імена поетів Сергія Бердяєва та Михайла Драй-Хмари,
ученого ботаніка Володимира Липського, юриста Миколи Максимейка, історика Агатангела Кримського, ученого-патофізіолога Олександра Богомольця та літературознавця Григорія Костюка золотими літерами вписані не лише в історію Колегіуму, але й нашої країни. З Колегіумом, а точніше, із церквою при ньому, пов'язана доля Івана Франка. У цій церкві його обвінчали з Ольгою Хоружинською.
У закритій 1920 року будівлі Колегіуму сьогодні розміщений Національний музей літератури України.
Не даремно район між вулицями Богдана Хмельницького, Терещенківською та Володимирською називають академічним, адже й Жіноча гімназія княгині Ольги із січня 1870 року була розміщена в будинку № 15. Спочатку гімназія орендувала навчальний корпус, а в 1910 році почалося будівництво великого корпусу за проектом архітектора Павла Альошина. Завершенню будівництво перешкодили революційні та післяреволюційні часи. До 1920 року будівництво так і не було завершене. Ні прибудови, ні поетапне будівництво не перешкодило і в даний час вважати цю будівлю, де сьогодні розміщується Національний науково-природний музей НАН України, яскравим прикладом архітектури неокласицизму.
Перегорнувши ще одну сторінку історії нашого міста і підійшовши до будинку № 17 на перехресті вулиць Богдана Хмельницького і Володимирської, ми обов'язково пригадаємо і варшавського кондитера Францишека Голомбека, і його готель, і кондитерську «Франсуа», і письменника Володимира Короленка, і знаних кінорежисерів і драматургів С. Юткевича, Г. Козинцева і О. Каплера з їх невеликим театральним колективом «Арлекін», що ставили «Балаганчик» О. Блока. Багато що з архітектурного обличчя нашого міста стирають і роки, і люди. Колись редакція знаменитої газети «Київська думка» розміщувалася в будинку під номером 19. Газета, у якій, вважаючи за честь, працювали і В. Короленко, і К. Паустовський,
і ціла плеяда відомих літераторів, у тому числі й В. Маяковський. Така сама «доля» і будинку № 21, де за спогадами Софії Русової: «Ми з сестрою Марією відкрили в Києві перший український Фребелівський дитячий садок», де виховувалося близько 20 дітей. А у вечірні години в приміщеннях садка проходили збори Старої Громади і репетиції п'єс драматичного гуртка забороненою в той час українською мовою. Читали свої твори, ставили опери і сперечалися М. Старицький і П. Чубинський, сім'я Лисенка і І. Нечуй-Левицький, саме тут зародилися і «Чорноморці» Лисенка, і «Різдвяна ніч» П. Чубинського та М. Старицького. Проходячи по непарній стороні вулиці, звернемо увагу на будинок № 27/1 на перехресті вулиць Фундуклеївської і Гімназичної (Леонтовича), у якому в другій половині ХІХ ст. мешкала сім'я викладача 1-ої Київської гімназії Е. Н. Екстера. Пізніше, вийшовши заміж за відомого київського адвоката Н. Е. Екстера, у цьому будинку жила Олександра Екстер-Григорович – майстриня живопису, театральна художниця, одна з «амазонок» авангарду.
Анна Ахматова в листі В. Брюсову відгукувалася про О. Екстер як про майстриню, «зі школи якої, вийшли всі ліві художники Києва». На парній стороні вулиці переважно розміщені будинки радянського періоду будівництва, оскільки в роки Другої світової війни більшість будівель були зруйновані, але будинком під № 26 і нині можна захоплюватися. Власником «Ермітажу» – одного з кращих готелів нашого міста – був мільйонер Яків Бернар. Столичний архітектор Андрій Крауз у своєму проекті вдало вписав готель в «компанію» розташованих поряд театрів. В «Ермітажі» в різні роки зупинялися поети й актори, сім'ї майбутніх політиків і журналісти, художники та вчені:
Домінантою в архітектурному рішенні перехрестя вулиць Богдана Хмельницького та Володимирської, безумовно, є перлина Києва, обитель муз – Національна опера України ім. Тараса Шевченка. Але до цієї та до інших будівель ми повернемося після невеликої перерви. А зараз вип’ємо по філіжанці кави і поділимося своїми враженнями. Володимир Мєщєряков, Тетеяна Мєщєрякова, Джерела: 1. ukrreporter.com.ua 2. styler.rbc.ua 3. wikipedia.org 4. google.com 5. museumkiev.org |
Related Posts
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
Подорож у глибину «Арсенальної»
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
Будинок аптекаря Фроммета
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
Історія вулиці одного дерева
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 
, 