|
Його важко було уявити солдатом, його важко було уявити героєм, як і десятки тисяч інших цивільних українців, яких безжальне полум'я війни вирвало із затишку мирного життя. І загартувало бути захисниками, і спонукало стати надією: своєї країни, своїх рідних, свого народу. Ми не пам'ятаємо його сумним або розгубленим. Коли він чергував у Музеї, бувало, зустрінешся вранці поглядом з Олександром (Сашею, Олександром Івановичем), і, спостерігаючи в його очах спокійне, трохи веселе, а головне, врівноважене та надійне світло, відчуваєш, ніби хтось тобі каже: «Усе буде добре». Навіть коли йшлося про серйозні, складні справи або тривоги, Саша брав участь в обговоренні з тим незмінним спокоєм, ніби в нього всередині якесь невичерпне джерело позитиву. При цьому Олександр завжди поводився скромно, не «зіркував». Але тепер ми всі відчуваємо, як багато важило для нас оте Сашине тепло – рівне і заспокійливе… Історик, науковець Музею історії Десятинної церкви, лейтенант Збройних Сил України та її Захисник, Олександр Іванович Гонтар народився 18 січня 1976 року в с. Комарівка Макарівського (тепер Бучанського) району Київської області. У 1999 році закінчив історичний факультет Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. У 2014 році прийшов до Музею історії Десятинної церкви, де спочатку працював екскурсоводом у науково-екскурсійному відділі, 2018 року став науковим співробітником, а з 2019 року обіймав посаду завідувача сектору освітньої роботи. «Хтось пам'ятає, щоб Саша колись вийшов з рівноваги чи підвищив голос? Я – ні. Саша чи не єдиний, на кого я не “наїхала” жодного разу: неможливо було», – згадує виконувачка обов’язків директора Музею Наталія Федорівна Писаренко. Лектор ІІ категорії сектору освітньої роботи МІДЦ Ольга Борисюк: «Пам'ятаю Сашу з гарним почуттям гумору та абсолютно безвідмовним у будь-якій допомозі. Також він завжди намагався бути з усім колективом, брав участь у всіх наших поїздках». «Так, переживав за роботу, – підтверджує Наталія Федорівна. – Може не все йому вдавалося так, як він хотів, але він справді переживав. Таке враження, що завжди чекав на прохання про допомогу. Утім, сам ніколи нічого не просив. Саша був, як дитина: похвалиш – розквітає. На кожне добре слово реагував. Мало хто так уміє цінувати. І любив дуже, коли колективом збиралися». Старший науковий співробітник науково-дослідного відділу виставкової роботи Оксана Стець: «Пам’ятаю, як ми разом проходили атестацiю, “здавали” екскурсiю. Саша дуже хвилювався. Переходив з одного мiсця на інше і так себе заспокоював. Повторював: “Тiльки, щоб усе було добре, щоб не зрiзали”». «У мене із Сашею склалися дуже довірливі стосунки. Частенько в приватних розмовах розповідав про свою велику сім'ю. Відчувалося, що всі в родині були дружні між собою. Взагалі, Сашко був дуже домашнім. Розповідав, як допомагав батькові облаштовувати будинок після переїзду з Вишневого до іншого містечка, де вони жили потім. Він ніжно ставився до сестри і племінників, мріяв про власну родину», – ділиться спогадами завідувачка науково-дослідного відділу виставкової роботи Наталія Миколаївна Будзинська. З 2019 року Олександр Іванович регулярно проходив військову перепідготовку. Якось, після його повернення з чергових зборів, коли день за днем у повітрі наростала тривога, на наше питання: «А як Ви вважаєте, чи буде війна?», він із притаманним йому спокоєм, без суму та напруження, відповів: «Буде». Так, ніби казав про вірогідність дощу. І в тому спокої було його ставлення до життя – ставлення людини зі своїм талантом жити, спілкуватися, випромінювати, поважати, сприймати. Як же ж тієї миті хотілося, аби наш добрий Саша помилився! «Він був такий великий, але дуже вразливий і абсолютно невойовничий, – продовжує спогади Наталія Федорівна. – Йому, мабуть, було дуже непросто на війні, тому він двічі герой. 23 лютого, після п’ятої вечора, він написав мені: “Наталіє Федорівно, без зайвого шуму: мені завтра у військкомат з речами. 9 проти 1, що заберуть на невизначений термін”». Продовжуючи листування, 28 лютого Олександр повідомив: «Сиджу. Чекаю дзвінка. Усе – військовозобов’язаний і “типу” мобілізований. Чому так, розповім при особистій зустрічі. Я так зрозумів, що ця війна завершиться без мене. Хіба що випадково прилетить. У нас теж і вночі, і вдень, і канонада, і стрільба». Коли Олександр пішов захищати Батьківщину, увесь колектив щодня ловив його вітальний рядок у музейній контактній групі, і коли той рядок з'являвся – зітхали з полегшенням та водночас думали тільки одне: «Тримайся і повертайся, аби знову світити своєю усмішкою!» «Саша, надсилай “плюсик”, аби ми знали, що ти є», – благала від імені колективу Наталія Федорівна. «Та є. Куди я подінусь?» – відповідав наш Сашко. Писав часто. Зі щирою вірою в Перемогу. Або одне слово: «Переможемо», – як не мав часу, або: «Усе буде добре. Обов'язково переможемо!». Минуло півтора року, і народжувалося відчуття, що із Сашею все мусить бути добре. Проте 26 червня надійшла жахлива звістка: Олександр Іванович Гонтар загинув у бою за Україну 23 червня 2023 року. Наш Герою! Герою наших сердець і нашої Оборони. Скільки б Ти міг ще всього зробити! І як нам не вистачатиме Твого незабутнього погляду, слова, буття серед нас і з нами. Але Ти – Відбувся! Відбулося Твоє Життя, про що свідчать наш біль і безмірна вдячність Тобі. Ти виявився Велетнем і захистив усіх нас. Нехай Всемилостивий Господь упокоїть Тебе на щасливій ниві і нам дасть колись – у житті вічному – знову побачити Твою усмішку та порадіти Твоїм дружнім обіймам. Поховали Олександра Гонтара 17 грудня 2023 року в містечку Вишневе Київської області на Алеї Героїв. |
